Сидить дiд Свирид на колодках. Сидить, стружить верболозину.
- Як дiла, дiдусю? Драстуйте!
- Драстуйте! Дiла? Дiла - нiчого! Дiла, як казали отi песиголовцi, - гут!
- I по-нiмецькому, дiдусю, навчились?
- Атож. У соприкосновенiї з ворогом був, - от i навчився.
- I довго, дiдусю, соприкасалися?
- Та не так, щоб й довго, а проте троє й од мене "у соприкосновенiє з землею"
пiшли. Загребли трьох отам на вигонi... I могилу вони були насипали й хреста
поставили: так як нашi оце повернулись, я й хреста порубав i могилу по вiтру
розвiяв... Щоб i слiду од поганi не було.
- ...Розказати, кажете? Ну, слухайте.
...Наближалися фашисти; знелюднiло наше село. Кiлька старих бабiв тiльки й
лишилося. Опинився й я по той бiк рiчки, в лiсi, у партизанах. Обiда хлопцям
варив, конi пас. Та й закортiло менi подивитися, хто ж у моїй хатi за хазяїна
тепер править, бо одинцем я жив, один, як палець. От одного разу пiдiйшов я до
рiчки, як уже добре смерклось, витяг з очерету човна, сiв, поплив та й висадився
десантом у себе ж таки в березi. Висадився десантом, а потiм перебiжками,
перебiжками помiж соняшниками, та за хлiвом у лопухах i замаскувався.
Замаскувався i сидю. А в хатi, бачу, свiтло горить, гомонять, чую, дехто спiвати
зривається.
Я сидю, чекаю: хай, думаю собi, як поснуть, тодi вже я прийму рiшенiє. Довгенько
довелось чекати. Коли ось дверi на ганок - рип! - виходять троє: двоє, чую,
фашисти, а третiй Панько Нужник, - за старосту вони його призначили. Батько його
крамничку в нас держав, а воно, сопливе, виплакало, щоб його в колгосп прийняли.
А тепер, бач, ста-а-ро-ста! Вийшли й прямують до хлiва. А в хлiвi в мене на
горищi трохи сiна було... Так ото Панько їх туди ночувати веде, бо в хатi душно.
Полiзли вони на горище, полягали. Чую, - хропуть. Я з лопухiв потихесеньку,
навшпиньки, у хлiв. У руках у мене вила-трiйчата залiзнi. Я розмахуюсь та крiзь
лiсу вилами - раз, два, три!
Як заверещать вони там, як закричать:
- Вас iст дас?
А Нужник:
- О, рятуйте! Хтось iз землi з зенiтки б'є!
Ага, думаю, сукинi ви сини, уже мої вила вам за зенiтку здаються, почекайте, ще
не те буде. Та з тим знову перебiжками у берег, на човна й на той бiк. За три
днi поздихали вони всi троє: так переказували потiм iз села. Я їм вилами животи
попротикав. Отаке моє з ворогом соприкосновенiє.
- Скiльки ж вам, дiду, лiт?
- Та хто зна! Чи сiмдесят дев'ять, чи вiсiмдесят дев'ять? Хiба їх полiчиш? Знаю,
що дев'ять, а яких саме, уже й не скажу.
- I ото ви не побоялись, - один на трьох?
- Побоявся? Та, чоловiче божий, вiйна - це ж моє рiдне дєло. Я ж увесь свiй вiк
воювався з... бабою. Лу-керки моєї не знали? Хiба ж такi страженiя були, як з
отими поганцями на горищi! Та я їх, як щурят, подавив! А покiйниця моя - хай
царствує! - та вона б сама на дивiзiю з рогачем пiшла! На що ми з кумом -
царство йому теж небесне! - було вдвох... та куди там!
Сидю було я пiд повiткою, зубцi до грабель тешу, а вона вийде на ганок та як
стрельне:
- Свириде!
Вiрите, сокира в мене в руках сама собi тiльки - стриб! стриб! стриб! Як на
теперiшню технiку, так чиста тобi "катюша". З нею я так напрактикувався, що
нiяка вiйна менi анi пiд шапку. Наступати на Лукерку, щоправда, я не наступав,
бiльше одбивав атаки, а воюватися доводилось мало не щодня..
Одного разу, в недiлю, ми з кумом, ще й на достойне не дзвонили, не видержали:
хильнули. I добренько-таки хильнули. Коли ось Лукерка з церкви!
- Держись, - кажу, - куме, битва буде! Якщо поодинцi, будемо битi. Давай
згуртуємось у вiйськове соєдiнєнiє, бо iнакше розгром. Перемеле живу силу й
технiку! Утворили ми соєдiнєнiє. Тiльки-но вона на ганок, я зразу вродi як на
"ура":
- Що це ти по церквах до полудня товчешся?! Пiп медом частує, чи що?
А кум з правого флангу заходить. Але тут у нас обшибка органiзацiйна вийшла:
рогачiв ми не поховали. Ех! -- вона за рогача i в контратаку! Прорвала фронт. Ми
з кумом на заранi пiдготованi позицiї - в погрiбник. Опорний, вродi пункт.
Уже й пироги похололи, а вона все в погрiбнику в окруженiї держить. Сидю я за
дiжкою з сирiвцем, куняю.
Кум i каже:
- Як знаєш, - каже, - Свириде, а я до своїх пробиватися буду. У моєї Христi
теж сьогоднi пироги.
- Дивись, - кажу, - куме, тобi виднiше. А краще не ризикувати завидна, хай як
смеркне.
- Що ти, Свириде, як смеркне? Та якi ж смерком пироги?
Перехрестився кум i рвонув в н-ському направленiї. I таки пробився в
расположенiє своєї Христi. Щоправда, рогачем його таки контузило, але з нiг не
збило!
А я аж до вечора в окруженiї за дiжкою з сирiвцем просидiв. Тiльки ввечерi
уласкавилась трохи Лукерка; пiдходить, одчиняє погрiбника:
- Сидиш? - каже.
- Сидю! - кажу.
- Iди ж хоч галушок попоїж, а то охлянеш!
- Кинь, - кажу, - рогача, тодi вийду!
Бойова була покiйниця!
Було з нею й стратегiї, й тактики. Де ми з кумом тiльки не маскувались: i в
картоплиннi, i в коноплях. Та обнаружить було враз! Обнаружить - i витiснить! Та
тiснить було аж до водяного рубежа, до рiчки. А ми з кумом плавати не вмiли,
стоїмо у водяному рубежi на дистанцiю, щоб рогачем не дiстало. Стоїмо, мокнемо.
А вона:
- Мокнете?! Мокнiть, iродовi душi, я з вас конопель натiпаю!
Та пiсля такої практики менi з отими гнидяними хрицями й робити не було чого.
Шкода - кума нема: ми б з ним у соєдiнєнiї не те б показали.
Кум i льотчик крiпкий був. Ас!
Трусимо ми якось кислицi з кумом. Повилазили на дерево й трусимо. А кислиця
висока була, розложиста. Фашисти, клятi, зрубали її. Лукерка в пелену кислицi
збирає. Трусили, трусили, - ке, думаємо, закуримо. Люльки в зуби, кум огню
креше...
Коли це знову як бахне:
- Знову за люльки!
Так ми з кумом, як стiй, з кислицi у пiке. Кум таки приземлився, хоч i
скапотував, а я з пiке - в штопор, iз штопора не вийшов, протаранив Лукерцi
спiдницю й урiзавсь у землю! За пiвгодини тiльки очунявся, клiпнув очима,
дивлюсь; лiворуч стоїть кум, аварiю зачухує, праворуч Лукерка з цеберкою води.
Ворухнувсь - рулi повороту нi в руках нi в ногах не дєйствують, кабiна й увесь
фюзеляж мокрi-мокрiсiнькi...
- Живий, слава богу! - кум каже.
А Лукерка:
- Був би, - каже, - вiн живий, якби не моя кубова спiдниця! Хай скаже спасибi
спiдницi, що затримала, - угруз би був у землю по самiсiнький руль глибини! Ех,
льотчики, - каже, - молодчики!
А ви кажете, чи не злякався я трьох гiтлерiвцiв!
Пiсля такої практики?! Таке й вигадаєте!
- А що тепер поробляєте, дiдусю?
- Прийшли нашi, - я демобiлiзувався. Дуже швидко нiмцi тiкають, не наздожену.
Хай уже молодшi гонять. А я оце дiтлахам у дитячий садок пищики роблю. Такi ж
утiшненькi дiтоньки! Та колгоспну череду з евакуацiї виглядаю. Треба випасати,
треба вiдбудовувати пiсля нiмецької поганi. Ех, кума б оце менi, ми б оце
вдвох... Хочете, може, "зенiтку" мою побачити? Ось вона!
I погладив нiжно дiд Свирид свої вила-трiйчата...
1944
